Чи можна отримати якісь гроші якщо помер батько

Брати Грімм
Казки
Переклад Сидора Сакидона та Євгена Поповича


© Grimm

© С.Сакидон (1-16), Є.Попович (17-30), переклад з німецької

Джерело: Грімм Я., Грімм В.К. Казки. К.: Школа, 2002. 192 с.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Передмова (Є.Попович)

 

Пані Метелиця

Мізинчик

Кіт у чоботях

Бременські музиканти

Червона Шапочка

Гензель і Гретель

Хоробрий кравчик

Король Дроздобород

Золота гуска

Розумна дочка селянська

Лікар Всезнай

Дух у пляшці

Гора Зімелі

Три ледарі

Веретено, човник і голка

Морська свинка

Торохтій

Про рибалку та його жінку

Білосніжка

Попелюшка

Шипшинка

Столику, накрийся!

Як кішка з мишкою приятелювали

Дід і онук

Лис і кіт

Королева бджіл

Йоринда і Йорингель

Золоті хлопці

Чорт із трьома золотими волосинами

Золотий птах

 


 

Складати казки люди починали дуже давно, за багато сторіч до того, як винайшли папір і заходились друкувати книжки, і навіть задовго до того, як навчилися записувати вигадані й правдиві розповіді на папірусі чи на пергаменті, тобто на аркушах, виготовлених із листя тростини та зі шкіри різних тварин. Казки в давнину ніхто не записував - їх складали, розповідали на дозвіллі дітям або й дорослим, ті, в свою чергу, переповідали їх своїм дітям, і так вони переходили від покоління до покоління. З часом люди забували, хто склав ту чи іншу казку, та й, зрештою, в неї був не один автор: адже, переповідаючи почуте колись у дитинстві, люди часто переінакшували його, дещо змінювали, дещо додавали, казка обростала новими образами, новими подробицями, що відображали побут і звичаї саме тієї місцевості, куди вона примандрувала.

Бо казки справді мандрували. Адже люди приїздили в справах з однієї місцевості до іншої і там, відпочиваючи ввечері біля теплої груби в гостинних господарів, могли почути, як бабуся чи дідусь розповідають своїм онукам казки, часом такі, яких вони ще не чули. Приїхавши додому, мандрівники розповідали ті казки своїм дітям чи онукам, але не завжди так, як почули їх. Ще більше змінювалася казка, потрапляючи з однієї країни в іншу. Отже, [3] є казки, як кажуть учені, на мандрівні сюжети - тобто в різних народів є казки про тих самих героїв і про ту саму подію, хоч і не зовсім однакові в подробицях, і кожен із тих народів вважає їх за свої. Так, ви, можливо, читали казку «Червона Шапочка», яку записав і видав ще в сімнадцятому сторіччі французький письменник Шарль Перро. В цій книжці, що ви берете до рук, також є казка «Червона Шапочка», подібна до французької казки в книжці Ш. Перро, але німці вважають її своєю казкою і розповідають її по-своєму. Невідомо, хто в кого запозичив її, адже німці й французи віддавна були сусідами.

Отже, як бачимо, казка переходила від оповідача до оповідача, а часто і з країни в країну, і люди забували, хто ж саме її створив. Не одна казка мала багатьох авторів: не один оповідач додавав до неї щось від себе, пристосовував її до своїх знань і уявлень.

Ось чому ці казки ми звемо народними. їх творила не одна особа, а багато людей протягом багатьох сторіч, творив народ, кожен - свої і кожен по-своєму.

Казки розповідали не тільки для того, щоб розважити малих чи й великих слухачів, а й для того, щоб їх виховувати і вчити. Народ вкладав у казку свій життєвий досвід, свої уявлення про навколишній світ і про місце людини в тому світі, про добро і зло. Розповідаючи про доброго, роботящого і справедливого героя, що врешті-решт перемагає лихого, ледачого й несправедливого, невідомий автор казки, безперечно, хотів поставити його за приклад своєму слухачеві.

У народних казках діють не тільки люди, а й тварини, рослини, а в багатьох - ще й різні духи, страховища, велетні, гноми. Якраз ці останні казки [4] належать до найдавніших, вони створені ще в ті далекі часи, коли людська уява населяла навколишню природу, ліси, річки, поля і гори найрізноманітнішими істотами, прихильними до людини чи ворожими їй. Бо для людей природа споконвіку була живою, але незрозумілою й сповненою таємниць. А незрозуміле й таємниче вони могли уявити тільки в приступній, близькій їм постаті. Саме тому всі ті лісові, польові й водяні духи, всі ті гноми й велетні схожі на людей, і вчинки їхні теж схожі на людські.

Народні казки віддавна цікавили письменників і вчених багатьох країн. Декотрі письменники брали теми та образи народних казок і на їхній основі писали свої власні твори (як, наприклад, І. Франко в Україні чи В. Гауф у Німеччині), а декотрі записували й видавали народні казки такими, якими почули їх від оповідачів. Саме так зробили понад сто вісімдесят років тому й німецькі вчені Грімм: Якоб (1785-1863) та Вільгельм (1786-1859). Брати зібрали й видали у двох великих книжках німецькі народні казки, вважаючи, що вони мають таку ж вартість і будуть такі ж цікаві читачам, як і писані художні твори.

Думка братів Грімм виявилась слушною. Казки, які вони зібрали, здобули величезну славу, їх читають тепер майже всіма мовами світу. Не раз виходили вони й українською мовою. Сподіваємося, діти, що й ця книжка вибраних німецьких казок, яку ви тримаєте в руках, не лишить байдужими ваші серця і буде цікавою поживою для вашої уяви.

Євген Попович

 


 

 

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ

Жила на світі одна вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них, падчірка, була гарна й роботяща, а друга, рідна, гидка й лінива. Та вдова любила куди більше рідну доньку, хоч та була гидка й лінива. Падчірка мусила виконувати всю хатню роботу, була попелюшкою в домі. Бідна дівчина щодня сиділа на шляху біля криниці й пряла доти, поки їй нитка прорізала пальці до крові.

Одного разу вона так порізала ниткою пальці, що кров'ю залило увесь починок. Вона схилилася над криницею, щоб вимити починок, а він вислизнув із рук і впав у криницю.

Гірко заплакала дівчина й побігла до мачухи та розказала про таке нещастя. А мачуха почала її лаяти на всі заставки і нарешті сказала: [7]

- Уміла вкинути починок, то зараз же лізь і дістань його.

Пішла бідна дівчина до криниці, не знаючи, що й робити. І з великого жалю й страху стрибнула в криницю і знепритомніла.

А коли опритомніла, то побачила, що лежить на чудовій луці. Ясно світило сонце, і тисячі розмаїтих квітів цвіли навколо неї.

Вона пішла цією лукою і набрела на піч, у якій було повно хліба. Хліб почав гукати до неї:

- Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!

Дівчина підійшла до печі і лопатою повитягала весь хліб. А потім пішла собі далі.

Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:

- Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.

Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.

Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:

- А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір'я летіло, - тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.

Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж [8] пір'я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене.

Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.

Нарешті вона сказала до старої:

- Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.

Пані Метелиця сказала:

- Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.

Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.

- Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, - сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.

Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.

А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:

Кукуріку, кукуріку! -

Наша дівчина іде, -

на ній золота без ліку.

Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити. [9]

Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.

Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.

Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» - вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» - і пішла далі.

Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» - вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» - і пішла далі.

Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.

Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше - навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір'я летіло.

Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. [10]

А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.

- Оце тобі твій заробіток, - сказала пані Метелиця і замкнула ворота.

І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:

Кукуріку, кукуріку! -

Наша ледащиця йде, -

що брудна буде довіку!

І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

 

 

МІЗИНЧИК

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

- Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

- Атож, - зітхнула жінка, - якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий - завбільшки з палець. Вони й сказали:

- Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп'я Мізинчиком - адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки - лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний - хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

- От якби хто услід приїхав возом по дрова! [12]

- Таточку, - вигукнув Мізинчик, - я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!

Батько тільки засміявся:

- Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.

- Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

- Ну, гаразд, - сказав, усміхнувшися, батько, - чом не спробувати?

Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

- Вйо, тпру, гаття!

І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.

- Що воно за мана? - сказав один чоловік . - Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

- Тут щось непевне, - мовив другий. - Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

- Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:

- Слухай, це хлоп'я - справжній скарб для нас! Давай купимо його - будемо показувати по великих містах за гроші. [13]

Підійшли вони до селянина й кажуть:

- Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.

- Ні, - відповів батько, - це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

- Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

- Де тебе посадити? - запитали вони малого.

- Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:

- Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.

- Е, залишайся там, - відказав той, на чийому брилі він сидів. - Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.

- Ні, - сказав Мізинчик, - так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.

Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.

- Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! - гукнуло воно й засміялося.

Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, [14] мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.

А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, - подумав він, - і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».

На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.

- От добре, - сказав малюк, - маю де спокійно переночувати, - і вліз туди.

Тільки був задрімав, аж чує - йдуть якісь двоє, і один каже:

- Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?

- Я вас навчу! - гукнув Мізинчик.

- Що це? - перелякався злодій. - Наче хтось озвався!

Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:

- Візьміть мене з собою, я вам поможу!

- А де ж ти?

- Шукайте на землі, де чуєте голос, - відповів він.

Нарешті злодії знайшли його і підняли.

- Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? - запитали вони.

- А так, - відказав він. - Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.

- Гаразд,- сказали вони, - побачимо, що з цього вийде.

Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:

- Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:

- Та не кричи так, а то почують! [15]

Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:

- Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в

комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:

- Годі жартувати, подавай, що там є.

Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:

- Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!

Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.

Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.

Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!

Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.

Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.

- Ой лихо! - скрикнув Мізинчик, - Як же я потрапив у цю сукновальню? - Але швидко [16] здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.

- У цій кімнаті забули зробити віконце, - сказав він, - сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.

І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:

- Досить мені сіна! Досить мені сіна!

А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:

- Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!

- Чи ти не з'їхала з глузду? - мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.

Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:

- Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався - подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.

Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо [17] голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, - подумав він, - якось домовлюся з вовком».

І гукнув з вовчого черева:

- Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

- А де ж це? - спитав вовк.

- В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.

Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.

- Ану замовкни! - крикнув вовк. - А то людей побудиш!

- Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, - відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

- Стань за мною, - сказав батько матері, увійшовши до комори, - коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

- Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

- Слава Богу, наша люба дитина знайшлась. [18]

І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові - так той і покотився.

Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

- Ох, - сказав батько, - як же ми потерпали за тебе!

- Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

- А де ж ти досі тинявся?

- Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

- А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, - сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

  

 

КІТ У ЧОБОТЯХ

У одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.

Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити.

Старший узяв собі млин, середущий - осла, а молодшому дістався кіт.

Зажурився молодший та й каже сам до себе:

- Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.

- А послухай-но мене, - озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець. - Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.

Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, [20] закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.

А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.

Потім швидко підбіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.

Вартовий гукнув:

- Стій, куди йдеш?

- До короля, - сміливо відповів кіт.

- Ти що, здурів? Кіт - до короля?

- Та хай іде, - втрутився другий, - адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.

Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:

- Мій господар, граф, - він назвав якесь довге й знамените ім'я, - передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок - він їх щойно впіймав на сильце.

Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.

- Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок. [21]

А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв'язує її і висипає золото перед хлопцем.

- Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.

Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.

Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:

- Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.

Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.

Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.

Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:

- А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.

Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже:

- Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися. [22]

Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно:

- Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.

Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.

Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.

А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.

Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.

- Гей, люди, а чиї це луки? - питає кіт.

- А це великого чарівника.

- То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.

- Гей, люди, а чиє це жито?

- Чарівникове.

- Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть - [23] графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.

Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.

- Гей, люди, а чий це ліс?

- Та чарівника.

- Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі.

А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.

Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.

Кіт низенько вклонився і мовив:

- Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.

- Це для мене дрібниця, - відказав чарівник і вмить обернувся в слона.

- Оце-то так! А на лева?

- І це для мене ніщо, - мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.

Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:

- Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.

Чарівник аж розімлів від таких лестощів. [24]

- Авжеж, любий котику, я можу й це,- приязно сказав він, і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв.

А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.

- А чиє це сіно? - запитав король.

- Графове,- гукнули косарі, як навчив кіт.

- Гарний клапоть землі маєш, графе, - сказав король.

Потім приїхали до великої ниви.

- Гей, люди, а чиє це жито? - запитав король.

- Графове, - гукнули всі женці.

- О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки.

А тоді приїхали до лісу.

- Гей, люди, а чиї це дрова?

- Графські, - відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:

- Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.

Нарешті приїхали вони до палацу.

Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:

- Ваша величносте, прошу вступити до палацу мого господаря - графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж засяяла від золота й самоцвітів.

А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт - першим міністром при ньому.

  

 

БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить - лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.

- Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? - запитав осел.

- Ох, - відповів пес, - старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?

- Знаєш що, - сказав осел,- я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться - сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого. [26]

- Ось і кіт-воркіт! - гукнув осел. - Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?

- А чого ж мені веселому бути? - відповів кіт. - Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, - от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

- Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

- Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? -запитав осел. - Що там таке сталося в тебе?

- Та це я кукурікаю на гарну годину, - відказав півень, - бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

- Слухай, гребенястий, - мовив осел, - ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. [27]

Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

- То чого ж ми тут сидимо? - сказав осел. - Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому - це тут так яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

- Ну, сірий, що ж там видно? - запитав півень.

- Ого, що я бачу! - відповів осел. - Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.

- От би й нам так! - сказав півень.

- Добре було б, що й казати! - погодився осел.

І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт - на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.

Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс. [28]

А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.

Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес - за дверима, кіт - на припічку біля теплого попелу, а півень - на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.

Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:

- Та чого ми полякалися?

І послав одного глянути, що там у домі робиться.

Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник - надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку! »

Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:

- Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами - всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А [29] вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.

Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому.

А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.

 

 

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА

Жила собі на світі славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся - вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла. Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка. Одного разу мати каже до неї:

- Іди-но доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка вина, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай, - бо ще впадеш та розіб'єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі. А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.

- Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш, - сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір'ю і пішла.

А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.

- Добридень, Червона Шапочко, - сказав вовк. [31]

- Красно дякую, вовче, добридень і тобі.

- А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?

- До бабусі.

- А що ти несеш у фартушку?

- Пиріг і вино. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.

- А де ж твоя бабуся живе?

- Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де, - мовила Червона Шапочка.

А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.

Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже:

- Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!

Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».

І вона побігла в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.

А вовк тим часом не гаявся - подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері. [32]

- А хто там?

- Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і вино, відчини.

- Натисни клямку, - гукнула бабуся, - я слаба, нездужаю встати.

Вовк натиснув клямку, двері відчинились, і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.

Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.

 

А Червона Шапочка все бігала за квітами. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»

Дівчинка голосно гукнула:

- Доброго ранку!

Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, чепець її насунувся аж на обличчя.

- Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?

- А щоб краще тебе чути!

- Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?

- Щоб тебе краще бачити!

- Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі руки?

- Щоб краще тебе схопити!

- Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?

- Щоб краще тебе зжерти! [33]

Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.

Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.

А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:

«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».

Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко -а там лежить вовк.

- А, старий лиходію, то ось де ти! - сказав мисливець. - Давненько я тебе шукаю!

Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.

Розпоров трохи і бачить: щось там ясніє червоне - оксамитова шапочка!

Розпоров ще далі - аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:

- Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!

А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся і хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.

Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому.

Бабуся з'їла пиріг, випила вина, що принесла Червона Шапочка, - і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє». [34]

А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповила бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так злісно блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з'їв би її.

- Ну, то йди замкни добре двері, - сказала бабуся, - щоб часом він знову не прийшов.

Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:

- Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога.

Та вони мовчать, дверей не відчиняють.

Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з'їсть.

А бабуся здогадалася, що в нього на думці.

А під стріхою стояв великий кам'яний кадіб.

От бабуся й каже дитині:

- Червона Шапочко, вилий у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу.

Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.

А Червона Шапочка весело пішла додому, і дорогою більше ніхто її не зупиняв.

 

 

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.

Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

- Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

- Знаєш що, чоловіче, - відповіла жінка. - Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

- Ні, жінко, - мовив чоловік, - щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

- Ну й дурний! - гукнула жінка. - Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

- А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, - сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути [36] і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

- Тепер ми пропали!

- Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель, - якось дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

- Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, - а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

- А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

- Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

- Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

- Ох, тату, - сказав Гензель, - я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;

А мачуха мовила:

- Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило. [37]

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

- Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:

- Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.

- Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:

- Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них. [38]

- А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

- І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.

А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти - піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

- Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

- Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? - питає батько. - Йди як слід.

- Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», - відповів Гензель. [39]

- Дурню ти, - озвалася мачуха, - то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс, - вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

- Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.

- Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

- Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти

йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший [40] робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони - сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.

- Отут ми підживимося, - сказав Гензель, - матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину!

Діти відповіли:

Це вітер лісний

Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати. [41]

Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:

- Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.

Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

- Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано-вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

- Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси [42] йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

- Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

- Гей, Гретель! - крикнула вона до дівчинки. - Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель - гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

- Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, - голосила дівчинка, - то ми б хоч разом померли!

- Ану годі скиглити! - гаркнула стара. -Все одно нічого не поможе.

Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

- Зараз ми напечемо хліба, - сказала стара. -Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

- Лізь у піч, - сказала відьма, - і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і [43] з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

- Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

- Дурепа! - крикнула стара. - Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.

А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

 

 

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК

Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує - йде вулицею жінка й вигукує:

- Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:

- Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.

Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:

- Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А кравчик одкраяв добрячу скибу хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:

- От дошию куртку, а тоді й поласую. Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи. [45]

А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.

- Мухи, мухи, - каже їм кравчик, - хто вас сюди просив? Ану летіть геть!

Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.

Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лясне по мухах. А тоді дивиться - аж сім мух убив.

- От який я дужий та хоробрий! - сказав він, сам собі дивуючись. - Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!

І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

- Та що місто, - міркував він далі, - хай знає про це весь світ!

Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить - пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.

Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить - сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:

- Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.

Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:

- Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?

- Аякже! - відповідає кравчик і показує собі на пояс. Ось прочитай, що я за один.

Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Він подумав, що кравчик здатен [46] убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь та як стисне - так з нього вода й потекла.

- А тепер ти. спробуй, - сказав велетень.

- Оце й усе? - засміявся кравчик. - Це мені заіграшку. - Нишком він дістав з кишені грудку сиру та як стисне - аж сироватка потекла.

- Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? - весело питає кравчик.

Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

- Ану, - каже,- і ти спробуй!

- Високо ти кидаєш, - похвалив кравчик, - але ж камінь усе-таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.

- Ну як? - запитав кравчик.

- Добре кидаєш, - погодився велетень, - а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.

І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:

- Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.

- Залюбки, - відповів малюк. - Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк - гілки заважають.

Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:

- Виїжджали три кравчики із воріт... Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже: [47]

- Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!

Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:

- Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти.

Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки-но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:

- Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?

- Це я стрибнув через дерево, - одказує кравчик, - бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.

Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.

Тоді велетень каже:

- Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.

І пішли.

Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.

Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.

Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень [48] та як гепне по ліжку, аж проламав його. «Тепер уже, - подумав він, - я випустив юшку з цього стрибунця».

Рано-вранці зібралися велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.

А кравчик помандрував собі далі.

Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.

А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

- Диви, - казали вони, - який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.

Вони побігли до короля та й кажуть:

- Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.

Король зрадів.

- А й справді, - каже,- покличте його сюди.

Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.

Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:

- Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.

Пішли вони гуртом до короля.

- Ми не хочемо служити разом з ним, - сказали вони. - Він нас переб'є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.

Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому. [49]

Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.

Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:

- В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.

- Гаразд, - погодився кравчик. - Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.

Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:

- Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.

Метнувся він до лісу і роззирається довкола. Коли бачить - два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.

Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.

А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:

- Ти чого б'єшся?

- Приснилося тобі, чи що? Я не б'юся. Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.

- Це ж що таке? - гукнув другий. - Чого б'єшся камінцями? [50]

- Я не б'юся, - сонно промовив перший. Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк-так поснули.

А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.

- Це вже занадто! - скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювати один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.

Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:

- Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.

- А вас часом не поранено? - злякано спитали вершники.

- Все гаразд, - відповів кравчик, - і волосинка не впала з голови.

Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.

Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.

- Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства, - сказав кравчику, - спіймай у моїх лісах звіра-однорожця, він завдає нам великої шкоди.

- Гаразд, - відповів кравчик. - Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір-однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!

Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов У ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі. [51]

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.

- Стривай, стривай, - мовив кравчик, - хто спішить, той людей смішить.

Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.

- От тепер ти в моїх руках, - сказав кравчик. Вийшов кравчик із-за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привіз до короля.

Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.

- Спіймай, - каже, - ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.

- Залюбки спіймаю, - пообіцяв кравчик. - Це ж дитяча забавка.

На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.

Не довго й ходив кравчик по лісу, аж бачить - розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.

Отак лютий звір і впіймався.

Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.

Тепер уже король хоч-не-хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства. [52]

Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:

- Хлопче, а поший-но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.

Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.

Батько заспокоїв її, а тоді каже:

- Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги зв'яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.

Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.

- Хай спробують, - мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.

Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:

- Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином! Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра-однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюся і тих, що стоять під дверима!

Як почули слуги, то від страху їм аж у п'ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.

Отак і лишився кравчик на все життя королем.

 

 

КОРОЛЬ ДРОЗДОБОРОД

У одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався - вона його відпровадить та ще й поглузує.

Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни.

Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь ґандж.

Один був затовстий, і вона сказала:

- Барило з вином! Другий зависокий:

- Довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!

Третій замалий:

- Короткий, гладкий, не потрібен такий. Четвертий надто білолиций:

- Блідий, як смерть. П'ятий дуже червонощокий:

- Печений рак.

Шостий не зовсім рівно стояв:

- Сире поліно, хай за грубкою підсохне. [54]

І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший і мав трохи криву бороду.

- Ха-ха, - реготала вона, - в нього борода, наче дзьоб у дрозда!

І відтоді прозвали його Дроздобородом.

Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.

А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.

Король же почув ту пісню і сказав:

- Покличте сюди співця!

Увійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.

Король відказав:

- Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину. .

Королівна злякалась, але король суворо промовив:

- Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.

І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика, і королівну примусом негайно звінчали зі співцем.

Тоді король сказав:

- Не годиться, щоб жебракова жінка залишилася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.

Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. [55]

Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:

- Чий це ліс, чия земля?

- Дроздоборода-короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.

- Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздоборода?

- Мені зовсім не до вподоби, - мовив нарешті співець, - що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?

Нарешті вони прийшли до маленької-малесенької хижки, і королівна запитала:

- Ой лишенько! Ой ненько! Чия ця хатка така маленька?

Співець відповів:

- А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою.

Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.

- А де слуги? - запитала вона.

- Які слуги? - здивувався жебрак. - Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари їсти.

Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.

З'ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.

Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.

Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:

- Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли і нічого не заробляли. Берися плести кошики. [56]

Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.

- Бачу, що з цього не буде діла, - сказав чоловік, - візьмись-но прясти, може, це в тебе вийде краще.

Вона сіла за прядку й спробувала прясти, але тонка нитка незабаром так порізала їй ніжні пальці, що аж кров потекла.

- От бачиш, - сказав чоловік,- ти нездатна ні до якої роботи, наберусь я з тобою горя. Спробуймо ще торгувати горщиками та всяким череп'яним посудом. Я закуплю крам, а ти поїдеш на базар і продаватимеш.

«Ой лишенько, - подумала вона, - таж на базарі люди з батькового королівства як побачать мене, то засміють».

Та ніщо не помогло, мусила вона послухатись - не вмирати ж із голоду. Першого дня їй торгувалося добре, бо в такої вродливої жінки люди купували охоче й платили стільки, скільки вона загадає. Чимало було й таких, що гроші заплатять, а краму й не візьмуть, залишать їй.

Прожили вони скількись днів на вторговані гроші, а потім чоловік знову закупив у гончарів багато посуду.

Вона сіла собі скраю на базарі, виставила крам і продає. Аж тут де не взявся п'яний гусар, наїхав конем на її посуд і потовк, потоптав його не череп'я.

Гірко заплакала жінка і не знала, що робити.

- Ох, я нещасна, - бідкалася вона, - що ж тепер мені чоловік скаже!

Побігла додому і розповіла про нещастя.

- А хто ж сідає з горщиками край базару? - відказав чоловік. - Годі плакати, я вже добре [57] бачу, що ти нездатна ні до якої путящої роботи. Ось був я в королівському палаці й там питав, чи не треба їм служниці на кухню. Мені сказали, що можуть тебе взяти за самий харч.

І ось королівна стала служницею на кухні, мусила слухати кухаря і робити найчорнішу роботу. Під фартушком ховала двоє горняток: складала туди всякі недоїдки й приносила додому, щоб і чоловік мав що їсти.

Та ось король того королівства оженив старшого сина, і в палаці справляли гучне весілля. Бідна служниця пішла нагору і стала біля дверей, щоб хоч трохи подивитися.

Запалили світло, стали входити гості, один за одного кращий, і всі зодягнені пишно та розкішно, а вона з жалем і сумом думала про свою долю, проклинаючи себе за пиху та гордість, що довели її до такої ганьби, в такі злидні вкинули. Слуги вносили до зали всякі страви, від яких смачно-пресмачно пахло, а виносячи тарелі, часом кидали і служниці недоїдений шматочок, і вона ховала все те у свої горнятка, що8 однести додому.

Аж ось вийшов і сам королевич, весь у шовк та оксамит убраний, із золотим ланцюжком на шиї. Угледівши вродливу служницю, що стояла біля дверей, він узяв її за руку і хотів з нею потанцювати, але вона всіляко відмагалась. А коли побачила, що це сам король Дроздобород, який до неї сватався і якого вона немилосердно висміяла, то й зовсім перелякалася. Та Дроздобород не слухав ніяких відмовок, а силоміць потяг її до зали. І враз шворка, на якій держалися кишені під фартушком, урвалась, горнятка впали, розлилася юшка, розсипалися недоїдки. [58]

Гості, побачивши це, вибухнули реготом, а вона так засоромилася, що рада була на тисячу сажнів у землю провалитись.

Вирвалась, вискочила у двері й хотіла втекти, але на сходах її наздогнав, якийсь юнак і вернув назад. Глянувши на нього, вона побачила, що це знову король Дроздобород.

А він їй ласкаво сказав:

- Не бійся мене. Це ж я - твій жебрак, що жив з тобою в халупі. Заради тебе я перебирався на жебрака. І той гусар, що потоптав тобі горщики, також був я. Все це я робив, аби зламати твої гордощі та покарати тебе за насміх, якого зазнав од тебе.

Вона гірко заплакала й сказала:

- Я тебе тяжко образила і не гідна бути тобі дружиною.

Але він відказав:

- Не плач, усе лихо вже минулося, тепер ми справимо наше весілля.

Тоді до неї підійшли покоївки, вбрали її в розкішні шати. Прийшов і батько її, і всі придворні, побажали їй щастя в шлюбі з королем Дроздобородом, і аж тоді почалося справжнє радісне весілля.

Якби і ми з вами там були, солодко попоїли б і всмак попили!

  

 

ЗОЛОТА ГУСКА

У одного чоловіка було три сини - два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.

От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити.

Прийшовши в ліс, він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:

- Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток твого вина, бо я дуже хочу їсти й пити.

Але розумний син відповів:

- Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!

І сам пішов далі.

Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.

Тоді пішов другий, середущий, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно: [60]

- Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою!

І пішов собі далі.

Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так, що його довелося нести додому.

Тоді сказав дурний:

- Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:

- Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.

Але дурний доти прохав, поки батько сказав:

- Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.

На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.

Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:

- Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо я дуже хочу їсти й пити.

Дурний відповів:

- Але ж у мене корж на воді замішений, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаємо.

Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива - добре вино.

А як поснідали, чоловічок сказав:

- За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.

І попрощався. [61]

Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.

А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина - гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну.

Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір'їну», - і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.

Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою - вискубнути одну золоту пір'їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.

Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:

- Не підходь, не підходь!

Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» - підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.

І мусили вони ночувати біля гуски.

Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем - куди він, туди й вони.

Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:

- Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?

А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними. [62]

Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув:

- Гей, панотче! А куди це ця так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину.

Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.

Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.

Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.

Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.

Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.

Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.

По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.

Дурник згадав сивого чоловічка - чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, [63] де колись зрубав дерево. Аж бачить - сидить там чоловік і тяжко журиться.

От дурник і питає, чого він так зажурився.

- Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.

- Тоді я тобі поможу, - сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.

І повів його в королівський льох.

Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.

Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба.

Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув - а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись як середа на п'ятницю, каже:

- Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперезуватися, щоб не здохнути з голоду.

Дурник дуже зрадів і сказав йому:

- Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.

І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла. [64]

Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.

- Як ти прибудеш на ньому сюди, я одразу віддам тобі доньку.

Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:

- Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.

І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

 

 

РОЗУМНА ДОЧКА СЕЛЯНСЬКА

Жив колись на світі один бідний селянин. Він не мав і клаптика землі, була в нього лиш маленька хижка та єдина донька. От вона й каже батькові:

- Давай випросимо в короля хоч трохи землі та будемо її обробляти.

Король чув уже про їхню бідність і подарував їм клаптик облогу. Вони вдвох заходились його орати, щоб посіяти трохи жита й посадити городини.

І ось, доорюючи нивку, вони раптом знайшли в землі ступку з чистого золота.

- Слухай-но, - сказав батько дочці, - наш король був такий ласкавий, що подарував нам поле, і ми повинні віддати йому оцю ступку.

Дочка на те не згодилася й сказала:

- Тату, як ми принесемо саму ступку, без товкачика, нас ще примусять і товкачика дістати, то вже мовчіть краще.

Але батько не послухався, взяв ступку, поніс до короля і сказав, що знайшов її на полі, як орав, то нехай король зробить йому таку ласку - візьме ступку від нього в подарунок.

Король узяв ступку й запитав, чи не знайшов він іще чого-небудь.

- Ні, більше не знаходив нічого, - відповів йому селянин. [66]

Тоді король сказав, щоб він приніс йому й товкачика до ступки.

Селянин побожився, що товкачика він не знаходив, але його й слухати не схотіли: кинули у в'язницю і сказали, що сидітиме там доти, доки не дістане товкачика.

А сторожа, що приносила йому щодня хліб і воду - тюремний харч,- почула, як він раз у раз кричить:

- Ох, чом я не послухався доньки! Ох, ох, чом я не послухався доньки!

Тюремники пішли до короля й розповіли, що в'язень безперестанку бідкається: «Ох, чом я не послухався доньки!» і не хоче ні їсти, ні пити. Тоді король наказав тюремникам привести в'язня і поцікавився, чого це він раз у раз кричить: «Ох, чом я не послухався доньки!»

- І що ж казала твоя донька? - спитав король.

- Вона не радила мені нести вам ступку, бо тоді ви зажадали б од мене, щоб я дістав і товкачика.

- Коли в тебе така розумна донька, то нехай і вона прийде сюди.

От мусила й вона з'явитися до короля. Він її всіляко випитував, щоб дізнатися, чи вона справді така розумна, і нарешті сказав, що загадає їй загадку: якщо вона відгадає, то він одружиться з нею.

Вона погодилася.

Тоді король сказав:

- Прибудь до мене не вдягнена й не гола, приїдь не верхи й не на возі, не дорогою і не без дороги, і коли ти так зумієш, я з тобою одружусь.

Вернулася дівчина додому, роздяглася зовсім і стала не одягнена, потім закуталася у велику [67] рибальську сіть і стала не гола, тоді позичила осла, прив'язала сіть йому до хвоста, і він мусив її тягти; отже, їхала вона і не верхи, і не на возі. Осел мусив її тягти по колії, і вона торкалася землі тільки великим пальцем ноги; отже, їхала і не по дорозі, й не без дороги.

Так вона й прибула до короля, і той сказав, що загадку вона відгадала і виконала все.

Він звелів випустити батька з в'язниці, взяв її за дружину і звірив на неї всі королівські маєтки.

Минуло кілька років, і от якось селяни привезли дрова на продаж і зупинилися перед палацом. У декотрих вози були запряжені кіньми, а в декотрих волами. В одного селянина було троє коней і лошатко. Воно відбігло від коней і лягло між двома волами, запряженими в віз. Зібралися селяни і почали сперечатися, чиє це лоша. Хазяїн волів казав, що це його лоша, воно від його волів, а хазяїн коней кричав, що лоша від його кобили і належить йому. Доповіли королю про ту сварку, і він розсудив їх так: де лоша лежало, того хазяїна воно й буде. Отже, лоша дісталося тому, хто мав воли і кому воно не належало.

А хазяїн коней пішов додому плачучи, бо шкода йому було лошатка.

Але він чув, що королева дуже ласкава до селян, бо й сама вийшла з бідного селянського роду.

Отож він пішов до неї і попросив, щоб вона допомогла йому вернути лошатко.

Вона відповіла:

- Гаразд, якщо ти мені пообіцяєш, що не викажеш мене, я навчу тебе, як зробити. Вранці-рано, коли король їхатиме на зміну вартових, стань посеред дороги, де він буде проїжджати, [68] візьми велику сітку і роби так, наче ловиш рибу, закидай сітку, витрушуй рибу, ніби її там повно.

І навчила вона його також, що треба відповідати, як король його питатиме.

І от став селянин другого дня серед вулиці й почав ловити рибу на сухому. їде король і, побачивши те, посилає спитати, що цей телепень робить.

Селянин відповідає:

- Ловлю рибу.

Посланець питає, яка ж тут може бути риба, коли немає води. А селянин на те:

- Тут така сама риба, як і від двох волів лоша. Посланець пішов до короля і переказав йому цю відповідь.

Король звелів покликати селянина і сказав:

- Це ти не сам вигадав, признайся, хто навчив тебе так робити.

Але селянин не признавався:

- Присягаюсь, це я сам придумав!

Тоді його поклали на солому і шмагали доти, аж поки він признався, що навчила його сама королева.

Прийшовши додому, розгніваний король сказав до своєї дружини:

- Чому ти така нещира зі мною? Не треба мені такої дружини, іди собі, звідкіля прийшла, у свою селянську хижу.

Одначе дозволив їй узяти з собою те, що їй найдорожче і наймиліше.

- Гаразд, мій милий, як ти велиш, так і буде, - відповіла вона.

Тоді обняла його, поцілувала і сказала, що хоче попрощатися з ним як слід. Наказала принести [69] вина, запити розлуку, а в вино влила сонного зілля. Король випив повний келих, а вона тільки пригубила свій. Незабаром короля зморив сон. Упевнившись, що він міцно спить, королева покликала слуг, узяла гарне біле покривало, слуги закутали в нього короля і занесли в карету, що стояла перед брамою, та й одвезли їх обох у її хатину. Поклали його там у постіль, і він спав цілий день і ніч непробудно, а як прокинувся й озирнувся навколо себе, то злякано скрикнув:

- Ой лишенько, де це я? - І покликав слуг, але ніхто не з'явився.

Тоді підійшла до нього дружина й каже:

- Мій любий, ти дозволив мені, щоб я взяла з собою те, що мені найлюбіше, а що ж у мене є любіше за тебе? Ось я і забрала тебе.

Король утер сльози на очах і мовив:

- Люба дружино, будеш ти моя, а я твій. Забрав її з собою назад до палацу, справили ще раз весілля, і живуть вони, мабуть, досі, як не повмирали.

  

 

ЛІКАР ВСЕЗНАЙ

Колись давно жив на світі один бідний селянин. І прозивали його Рак. Якось він запріг пару волів, одвіз до міста хуру дров і продав одному лікареві за два таляри.

Скинув дрова на подвір'ї й зайшов до світлиці по гроші, а лікар якраз сидить обідає. Селянин побачив, як він смачно їсть та солодко п'є. І йому самому закортіло стати лікарем. Отож постояв він трохи та й питає, чи не можна б і йому лікарем зробитися.

- Чом ні! - відказав лікар. - Це не таке хитре діло.

- А що ж для цього потрібно? - спитав селянин.

- Насамперед купи букваря, що в ньому намальовано півника, тоді продай воза з волами й на ті гроші купи лікарське вбрання і все, що належить мати для лікарювання, а наостанку замов собі вивіску, щоб написали там: «Я лікар Всезнай» - і прибий її на воротях.

Селянин зробив усе так, як порадив йому лікар, і почав лікарювати. І трапилось так, що в одного багатого вельможного пана вкрали гроші. Йому сказали, що в такому й такому селі живе лікар Всезнай, то він, певне, і про вкрадені гроші знає, де вони. [71]

Наказав пан запрягати коні, приїхав просто до селянина й питає, чи це він лікар Всезнай.

Селянин відповів, що це він і є. Пан сказав йому, щоб ішов за ним і знайшов украдені гроші.

- Гаразд, пане,- відповів той, - але нехай зі мною їде й моя жінка Грета.

Панові байдуже - хай їде й жінка. Посадив обох у карету, і поїхали. А як приїхали до пана, то там на них чекав уже накритий стіл, і пан запросив лікаря пообідати разом.

- Гаразд, - сказав селянин, - але жінка моя також нехай сідає. - І вони сіли їсти.

Коли перший слуга вніс смачну страву, селянин штовхнув жінку під бік і сказав:

- Грето, це перший.

Він хотів сказати, що це перший приніс їжу, а слуга подумав, що лікар хотів сказати: «Це перший злодій». Воно й справді було так, отож слуга страшенно злякався і сказав своїм приятелям, із якими разом украв гроші:

- Лікар усе знає, кепська справа, він сказав, що я був перший.

Другий зовсім не хотів нести їжу, але мусив. Щойно він увійшов із таріллю, селянин знову штовх свою жінку й каже:

- Грето, це вже другий.

І цей слуга неабияк злякався та хутчій вийшов з кімнати.

І з третім вийшло те саме. Селянин знову сказав:

- Грето, це третій.

Четвертий уніс накриту покришкою миску. Пан тоді обернувся до лікаря й мовить:

- Ану покажи тепер своє мистецтво і вгадай, що лежить в цій мисці. [72]

Звідкіль же сердешному було знати, що в тій накритій мисці? Він подивився на миску і скрушно вигукнув:

- Ох, бідний Раче, попався нарешті! А в мисці якраз і справді були раки. Пан скрикнув у подиві:

- Ти ба! Та він же знає все! І де мої гроші, також знає!

Слугу взяв великий страх. Він моргнув лікареві, мовляв, вийди на хвилинку, і коли той вийшов, усі четверо слуг признались йому, що це вони вкрали гроші, й пообіцяли показати, де вони сховані, а його добре винагородять, тільки хай їх не виказує, бо вони тоді пропащі. І вони справді повели його туди, де були сховані гроші.

Лікар, радісінький, вернувся до пана, сів за стіл і сказав:

- Пане, тепер я хочу попитатися в своєї книги, де саме заховано гроші.

Тим часом п'ятий слуга заліз у піч, щоб підслухати, чи справді лікар ще щось знає. А той сів собі, гортає буквар, шукаючи півника, і ніяк не може його знайти. Нарешті каже:

- Чого ще й ти ховаєшся, все одно вилізеш! А слуга в печі подумав, що це про нього, з переляку вискочив і кричить:

- Він знає все!

Ну, тоді лікар показав панові, де його гроші, але не сказав, хто їх украв, отримав і від пана й від злодіїв чималу винагороду і прославився на весь край.

  

 

ДУХ У ПЛЯШЦІ

Жив колись на світі бідний дроворуб, і працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:

- Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.

Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.

Проте до кінця довчитись на міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.

- Біда, синку, - мовив засмучений батько. - Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.

- Таточку, - відповів син,- не турбуйтеся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.

І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:

- І я піду, помагатиму вам.

- Е, синку, - мовив батько, - важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира [74] в мене лиш одна, а другої катма за що купити.

- А ви сходіть до сусіди, - відказав син, - позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.

Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці-рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:

- Треба відпочити й підобідати, то потім робота піде ще краще.

Син узяв свій кусень хліба й сказав:

- Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.

- От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.

Але син пішов-таки в ліс, з'їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах птишиних гнізд. Так ходив сюди-туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п'ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: «Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо».

Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався - і справді якийсь приглушений голос благає:

- Випусти мене, випусти мене!

Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з-під землі. Тоді він гукнув:

- Де ж ти? Голос відповів:

- Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти! [75]

Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору-вниз.

- Випусти мене, випусти, - знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.

- А знаєш, - крикнув велетень моторошним голосом, - яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?

- Ні, звідкіль же мені знати, - відповів безстрашно хлопець.

- Ну, то я тобі скажу, - проревів велетень, -я скручу тобі в'язи!

- Якби ти мені сказав це раніше, - мовив хлопець, - то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.

- Ет, ще я тебе питатиму! - зареготав велетень. - Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в'язи.

- Стривай, - відповів хлопець, - не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Велетень відповів бундючно:

- Це мені заіграшки,- згорбився, зіщулився [76] і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.

Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:

- Ох, випусти мене, випусти мене!

- Ні, - відповів хлопець, - як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.

- Якщо ти мене випустиш, - скрикнув дух, -я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.

- Ні, - сказав хлопець, - ти мене обдуриш, як і першого разу.

- Ти прогадаєш своє щастя, - сказав дух. -Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.

Хлопець подумав: «А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого».

Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.

- Ось тобі твоя нагорода, - і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.

- Як потреш одним краєм будь-яку рану, - пояснив дух,- то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо - все це обернеться в срібло.

- Треба спершу випробувати, - сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася - рана загоїлась. [77]

- Ну, все правда,- сказав він до велетня,- тепер можемо попрощатись.

Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок - і вернувся до батька.

- І де це ти вештаєшся? - сказав той.- А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.

- Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.

- Аякже, надолужиш, - буркнув сердито батько, - нікуди це не годиться.

- Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить. - Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.

- Ой, тату, гляньте-но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.

Батько злякався і забідкався:

- Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!

- Не сердьтесь, - відповів син, - за сокиру я сам заплачу.

- Чим же ти заплатиш, дурню, - сказав батько. - В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.

Та через хвильку син сказав:

- Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.

- Аякже, - відповів батько,- гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.

- Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. [78]

Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові:

- Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді.

Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав:

- Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема.

- Дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім.

Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний. Хлопець вернувся додому й каже батькові:

- Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру.

- Я й так знаю, - відповів батько. - Один таляр і шість грошів.

- Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше - мабуть, вистачить із нього. Дивіться, грошей у мене повні кишені, -і дав батькові сто талярів: - Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть.

- Лишенько! - вигукнув старий. - Звідкіль це в тебе таке багатство?

Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому пощастило добути багатство.

З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку рану й прославився на весь світ як лікар.

 

 

ГОРА ЗІМЕЛІ

Источник: http://ae-lib.org.ua/texts/grimm__tales__ua.htm